Рішення Європейського суду з справ людини у справах «Мушинський проти України», «Саранчов проти України», «Ігор Тарасов проти України»

29 жовтня 2004 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні вбивства, розбійного нападу та замаху на вбивство. Він стверджував, що під час його перебування під вартою в міліції його катували не вказані працівники міліції, внаслідок чого він зізнався у вчиненні злочинів, у яких він підозрювався. Крім цього, заявник стверджував, що йому не було надано медичної допомоги у зв'язку з його тілесними ушкодженнями. Заявник стверджував, що подавав скарги на жорстоке поводження працівників міліції до судів, але їх було залишено без розгляду.

1 листопада 2004 року заявника було доправлено до суду та обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до завершення слідства у його кримінальній справі. Згодом його було поміщено до Київського слідчого ізолятора N 13 (далі - СІЗО). Заявник скаржився на умови тримання під вартою та стверджував, що впродовж слідства йому було заборонено листуватися зі своїми родичами та захисником звичайною поштою, а також телефонувати їм.

Слідство у кримінальній справі щодо заявника було завершене у січні 2005 року. Після цього справу було передано на розгляд апеляційного суду Київської області. 24 березня 2005 року суд визнав заявника винним у вчиненні вбивства двох осіб за обтяжуючих обставин, одна з яких була неповнолітньою особою, а також у замаху на вбивство іншої особи з метою крадіжки майна потерпілих. Заявник оскаржив вирок, проте 4 серпня 2005 року Верховний Суд України залишив вирок від 24 березня 2005 року без змін. Після засудження заявника було переведено до Сокальської виправної колонії N 47 (далі - Сокальська ВК). Згодом його було переведено до СІЗО у м. Львів.

У грудні 2005 року заявник подав до апеляційного суду м. Києва клопотання про надання йому копій певних документі з матеріалів справи, які він мав намір надіслати до Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) для обґрунтування своєї заяви. Суддя апеляційного суду відмовив заявнику у задоволенні його клопотання, вказавши на те, що процедурою, подання заяв до Європейського суду, не вимагається подання документів, копії яких намагався отримати заявник. Згодом мати заявника подала схожі клопотання, у задоволенні яких заступником голови апеляційного суду було відмовлено з тих самих підстав.

Після того, як про заяву вже було повідомлено Уряд заявник надіслав до Європейського суду скарги за статтями 8 та 14 Конвенції на, ніби то, дискримінаційні гендерні відмінності в обмеженнях, що застосовувались до засуджених до довічного позбавлення волі; статтями 3, 13 та 34 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу на те, що він зазнав нелюдського поводження під час його переведення з Сокальської ВК до СІЗО у м. Львові у березні 2012 року. Європейський суд дійшов висновку, що розгляд цих питань у контексті цієї справи є недоцільним.

Заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на те, що обмеження, що застосовувалися до його спілкування з родичами та захисником впродовж тримання його під вартою суперечили її положенням. Європейський суд зазначив, що після засудження до заявника застосовували різні обмеження, передбачені національним законодавством, зокрема спілкування заявника з родичами та захисником впродовж тримання його під вартою. Європейський суд дійшов висновку, що загалом заявник не довів, що обмеження, накладені законом на побачення з родичами, негативно вплинули на його здатність бачитися зі своїми найближчими родичами так часто, як він бажав. Відповідно, Європейський суд встановив, що ця частина справи має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "a" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

Заявник також скаржився, що органи влади, всупереч положенням статті 34 Конвенції, перешкоджали йому в доступі до матеріалів справи та відмовилися надати йому документ, копії яких він намагався отримати для обґрунтування своєї скарги до Європейського суду. Розглянувши що скаргу заявника Європейський суд, посилаючись на свою попередню практику у справах проти України, вкотре встановив, що законодавство України не передбачало для ув'язнених осіб чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість після закінчення кримінального провадження отримувати копії документів з матеріалів справи або переписуючи їх власноруч або за допомогою відповідного обладнання, або шляхом покладання на державні органи обов'язку робиш такі копії.

Заявник також скаржився на порушення інших статей Конвенції, розглянувши які Європейський суд відхилив їх як явно необґрунтовані відповідно до підпункту "a" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

"ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скарги заявник за статтями 3, 5, 6, 7, 8, 13, 14, 17 та 18 Конвенції неприйнятними;

2. Постановляє, що Україна не виконала свого обов'язку за статтею 34 Конвенції щодо забезпечення заявника усіма необхідними засобами для належного та ефективного розгляду Судом його заяви;

3. Постановляє, що встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію за моральну шкоду, якої зазнав заявник".

____________

 

16 січня 2005 року заявника було затримано. З першого допиту його було повідомлено про його право мати захисника. Заявник підписав протокол затримання, зазначивши, що він загалом не погоджується з його змістом та бажає мати захисника з першого допиту. Заявник також підписав протокол ознайомлення його як підозрюваного зі своїми процесуальними правами та від руки дописав, що свої права захищатиме самостійно, не з матеріальних причин. Заявник стверджував, що його змусили підписати цю та наступні відмови від захисника, оскільки працівники міліції сказали йому, що захисника, про надання якого він клопотав з самого початку, йому не нададуть. У подальшому заявник неодноразово підписував протоколи схожого змісту, використовуючи такі ж формулювання.

1 березня 2005 року було відкрито судове засідання у справі заявника, під час якого були присутні лише заявник та потерпіла, а прокурор з'явився, коли потерпіла залишила залу судових засідань. Під час розгляду справи заявник заявив, що захищатиме себе сам, відмовився давати казання та подав клопотання до суду про визнання недоцільним дослідження доказів. Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області визнав заявника винним та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк шість з половиною років. Заявник стверджував, протокол судового засідання був неточним, та що суддя переконав його визнати себе винним та надати згоду на проведення скороченого судового провадження в обмін на більш м'яке покарання.

20 травня 2005 року апеляційний суд Дніпропетровської області скасував вирок суду як надто м'який з огляду на тяжкість злочину та особу заявника та призначив заявникові покарання у вигляді позбавлення волі на строк дванадцять років. Заявник оскаржив це рішення у касаційному порядку, проте Верховний Суд України відмовив у задоволенні його касаційної скарги.

30 вересня 2011 року заявника було звільнено з виправної установи.

До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявник скаржився за статтею Конвенції у зв'язку з порушенням його права на справедливий судовий розгляд, оскільки на жодному етапі кримінального провадження йому не було надано безоплатну допомогу захисника та що суд першої інстанції, який постановив йому обвинувальний вирок, не був безстороннім, оскільки значну частину судового розгляду було проведено за відсутності прокурора.

Розглянувши скарги заявника, Європейський суд звернув увагу, що з самого початку кримінального провадження у справі щодо заявника він підписав два суперечливих документи; в одному він клопотав про призначення йому захисника, в іншому він відмовився від цього права. Органами влади не було надано задовільного пояснення цій суперечності. Європейський суд також висловив сумнів щодо того, чи відображає протокол судового засідання повною мірою усі події, які відбувалися у судовій залі до появи прокурора. Європейський суд дійшов висновку, що ненадання національними органами заявнику безоплатної правової допомоги під час судового розгляду його справи завдало шкоди справедливості усього кримінального провадження у його справі та констатував порушення пункту 1 та підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції.

Заявник також скаржився до Європейського суду на інші порушення його прав, які Європейський суд визнав неприйнятними.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

"1. Оголошує одноголосно прийнятними скарги за статтею 6 Конвенції щодо стверджуваного порушення права заявника на правову допомогу та на відсутність прокурора впродовж частини судового розгляду, а решту скарг у заяві - неприйнятними;

2. Постановляє шістьма голосами проти одного, що було порушення пункту 1 та підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє п'ятьма голосами проти двох, що немає потреби розглядати скарги заявника щодо стверджуваної відмови у задоволенні клопотання заявника про призначення йому заявника на засіданні апеляційного суду та щодо відсутності прокурора впродовж частини судового розгляду;

4. Постановляє шістьма голосами проти одного, що:

(a) Упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 2500 (дві тисячі п'ятсот) євро відшкодування моральної шкоди, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5. Відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції."

____________