ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «ЗЯКУН ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF ZYAKUN v. UKRAINE)
(Заява № 34006/06)
Стислий виклад рішення від 25 лютого 2016 року
27 червня 2003 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні злочинів та доправлено до Головного управління МВС України у Сумській області, а наступного дня переведено до Iванівського РВ ГУМВС України в Одеській області (далі – Іванівський райвідділ). Заявник скаржився, що в обох установах його піддавали фізичному та психологічному тиску з метою отримання зізнавальних показань. Через три дні слідчим прокуратури Одеської області (далі – слідчий прокуратури) було складено протокол затримання заявника. Згодом заявника допитали у присутності його захисника і він зізнався у вчиненні пограбування та вбивстві трьох осіб.
2 липня 2003 року в Іванівському райвідділі заявник за відсутності захисника написав явку з повинною. Наступного дня Іванівський районний суд Одеської області за відсутності його захисника обрав заявникові запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Через декілька днів заявника було переведено до Одеського ізолятору тимчасового тримання, звідки доправлено до місцевої лікарні для проведення медичного обстеження, де йому діагностували тілесні ушкодження.
Заявник скаржився на жорстоке з ним поводження працівників правоохоронних органів до органів прокуратури та суду. У відповідь на його скаргу слідчий прокуратури виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю в діях працівників міліції складу злочину.
1 серпня 2005 року апеляційний суд Одеської області постановив вирок, зокрема, щодо заявника та призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією усього належного йому майна. Вирок суду ґрунтувався, серед іншого, на зізнавальних показаннях заявника. Суд відмовив у задоволенні скарги заявника на жорстоке поводження з ним працівників правоохоронних органів у зв’язку з необґрунтованістю. Верховний Суд України залишив вирок щодо заявника без змін та зазначив, що вину було доведено, зокрема, його явкою з повинною.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на жорстоке поводження працівників міліції та за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що кримінальне провадження у його справі було несправедливим, а вирок суду щодо нього ґрунтувався на його зізнавальних показаннях, отриманих під примусом.
Розглянувши скаргу заявника за статтею 3 Конвенції, Європейський суд зазначив встановленим той факт, що заявник зазнав тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем органів влади та звернув увагу, що розслідування скарги заявника було проведено тим самим слідчим, у провадженні якого перебувала кримінальна справа заявника. Фактично, саме цей слідчий помістив заявника під варту та відібрав у нього показання, які, як стверджував заявник, були отримані від нього в результаті жорстокого поводження. Крім цього, походження тілесних ушкоджень заявника органами влади встановлено не було. Ураховуючи зазначене, Європейський суд дійшов висновку, що заявник зазнав тілесних ушкоджень внаслідок жорстокого поводження, за яке Уряд має нести відповідальність відповідно до Конвенції, та яке слід кваліфікувати як нелюдське та таке, що принижує гідність, і констатував порушення статті 3 Конвенції.
Розглянувши скаргу заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції Європейський суд зауважив, що під час розгляду справи по суті національні суди посилалися на зізнавальні показання, надані заявником у зв’язку з жорстоким щодо нього поводженням працівників міліції. Те, що національні суди в зазначеній справі не вилучили ці зізнавальні показання заявника з доказової бази, призвело до несправедливості кримінального провадження в цілому. Європейський суд дійшов висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Заявник також скаржився за іншими положеннями Конвенції. Розглянувши їх, Європейський суд зазначив, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
«1. Оголошує прийнятними скаргу за статтею 3 Конвенції та скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що зізнавальні показання заявника, отримані в результаті жорстокого поводження, не були вилучені з доказової бази у його справі, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;
4. Постановляє, що
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 12 000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «ЗАКШЕВСЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF ZAKSHEVSKIY v. UKRAINE)
Заява № 7193/04
Стислий виклад рішення від 17 березня 2016 року
У різні дати щодо заявника були порушені кримінальні справи за фактом вчинення розбійних нападів, а також за фактом вчинення вбивства та замаху на вбивство. Заявника було оголошено у розшук та щодо нього було винесено постанову про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
11 листопада 2001 року заявника було затримано на підставі зазначеної постанови суду. У ту ж дату заявник написав явку з повинною. 12 та 13 листопада заявника, який відмовився від права на правову допомогу, було допитано у рамках кримінального провадження за фактом вчинення розбійних нападів. Крім того, 13 листопада заявника було допитано й щодо застосування вогнепальної зброї.
21 листопада 2001 року заявнику було призначено захисника, але за його відсутності його було допитано як підозрюваного у справі за фактом вбивства. Наступного дня за присутності захисника заявнику було пред’явлено обвинувачення у вчиненні вбивства та замаху на вбивство і допитано. 12 та 13 грудня 2001 року заявнику, який відмовився від права на правову допомогу, були пред’явлені обвинувачення у вчиненні розбійних нападів із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень та за попереднім зговором. Згодом справи щодо заявника було об’єднано в одне провадження.
Строк тримання заявника під вартою продовжувався чотири рази. Заявник оскаржив останню ухвалу суду, але Верховний Суд України (далі – ВСУ) залишив її без змін зазначивши, що підстав для зміни або скасування обраного заявнику запобіжного заходу не було.
З 28 липня до 13 жовтня 2004 року заявник перебував під вартою у Харківському СІЗО.
20 серпня заявнику за присутності захисника було пред’явлено змінені обвинувачення. 6 жовтня 2005 року заявника було визнано винним у бандитизмі, кількох епізодах розбійних нападів, умисному вбивстві та замаху на вбивство. Суд, призначивши йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, посилався, серед іншого на «покази заявника як підозрюваного та обвинуваченого, у тому числі, за участі захисника». ВСУ, залишивши вирок щодо заявника без змін, відхилив скарги заявника на порушення його права на захист на стадії досудового слідства.
Після винесення вироку щодо заявника його було переведено до сектору максимального рівня безпеки Донецького СІЗО.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за статтею 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання його під вартою у Харківському СІЗО та застосування до нього наручників у Донецькому СІЗО; за пунктом 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю можливості ініціювати процедуру судового перегляду законності продовжуваного тримання його під вартою; за статтею 6 Конвенції у зв’язку з порушенням його права на захист. Крім того, він подав інші скарги про порушення статтей 3, 5, 6, 8 та 13 Конвенції.
Розглянувши скарги заявника за статтею 3 Конвенції, Європейський суд визнав необґрунтованою та відхилив скаргу щодо застосування наручників у Донецькому СІЗО, проте дійшов висновку, що умови тримання заявника під вартою у Харківсьокму СІЗО, зокрема, брак особистого простору у розпорядженні заявника у поєднанні з відсутністю можливості для прогулянок впродовж майже трьох місяців тримання його під вартою, становили таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно, у зв’язку з цим було встановлено порушення статті 3 Конвенції.
Розглянувши скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції Європейський суд дійшов висновку, що ані на стадії досудового слідства після 7 березня 2002 року, ані на стадії судового розгляду заявник не мав можливості скористатись ефективною процедурою перегляду законності продовжуваного тримання його під вартою та констатував порушення пункту 4 статті 5 Конвенції щодо обох періодів.
Скарги заявника за статтею 6 Конвенції Європейський суд розглянув за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що право заявника на доступ до захисника у провадженні щодо вчинення вбивства було обмежене щонайменше до 22 листопада 2001 року, коли йому було пред’явлено офіційне обвинувачення у злочині у присутності захисника, та, що його первинні визнавальні покази могли мати значний вплив на подальший хід кримінального провадження у його справі та відігравати важливу роль у вироках національних судів. У зв’язку з цим Європейський суд встановив, що у цій справі було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Решту скарг Європейський суд визнав необґрунтованими та відхилив.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
«1. Оголошує прийнятними скарги на умови тримання під вартою у Харківському СІЗО, відсутність доступу до процедури, за допомогою якої законність тримання заявника під вартою впродовж досудового слідства після 7 березня 2002 року, а також під час судового розгляду могла би бути переглянута компетентним судом; та на обмеження його права на захист, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у Харківському СІЗО з 28 липня до 13 жовтня 2004 року;
3. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективної процедури судового перегляду законності досудового тримання заявника під вартою після 7 березня 2002 року, а також під час судового розгляду;
3. Постановляє, що було порушення підпункту «с» пункту 3
статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(i) 10 000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, яку заявник зазнав у зв’язку з порушеннями статті 3 та
пункту 4 статті 5 Конвенції, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись;
(ii) 1 250 (одна тисяча двісті п’ятдесят) євро компенсації судових та інших витрат та додатково будь-які податки, що можуть нараховуватись на заявника; ця сума має бути сплачена безпосередньо на рахунок адвоката заявника, пана Тарахкала;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Постановляє, що встановлення порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнав заявник у зв’язку з цим;
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»
_03_03.png)
