ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ людини СПРАВА «БАСЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF BASENKO v. UKRAINE)
(Заява №24213/08)
Стислий виклад рішення від 26 листопада 2015 року
24 лютого 2002 року у трамваї до заявника підійшли контролери комунального підприємства «Київпастранс» (далі - КП «Київпастранс») пан Г. і пан С. Згодом між ними і заявником виникла суперечка з приводу дійсності його квитка, і заявник в супроводі контролерів пішов до депо з метою владнати суперечку. На шляху до депо між контролерами та заявником розпочалася сутичка, внаслідок якої заявник, серед іншого, зазнав перелому коліна.
26 лютого 2002 року заявник звернувся до органів внутрішніх справ із заявою, у якій виклав обставини інциденту. Через деякий час слідчий Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом події. Згодом прокуратура Святошинського району м. Києва скасувала цю постанову та порушила кримінальну справу за підозрою у завданні умисного тілесного ушкодження середньої тяжкості.
Неодноразово під час провадження слідство у справі зупинялось у зв’язку з неможливістю встановити особу, яка вчинила злочин. Після затримання С. 24 вересня 2007 року слідство було відновлено, а С. пред’явлено обвинувачення. Кримінальну справу щодо Г. було закрито у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину.
20 листопада 2007 року Святошинський районний суд м. Києва розглянув справу по суті у присутності С., його захисника, прокурора, але за відсутності заявника, та визнав С. винним за усіма пунктами обвинувачення, призначив йому покарання у виді двох років позбавлення волі та звільнив від відбування покарання з випробуванням строком на два роки.
7 лютого 2005 року заявник звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до КП «Київпастранс» про відшкодування шкоди, завданої йому незаконними діями працівників підприємства. Суд відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку з тим, що він не довів, що зазнав тілесних ушкоджень від працівників підприємства-відповідача при виконанні ними своїх професійних обов’язків, та не пояснив, чому кримінальна справа за фактом інциденту ще перебуває на стадії досудового слідства. Суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили вказане рішення суду без змін.
До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявник скаржився за статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на те, що його право на «особисту недоторканість» було порушено, внаслідок чого він зазнав серйозних ушкоджень. За статтею 6 Конвенції заявник скаржився, що кримінальне провадження щодо С. і Г. було надмірно тривалим та що його не повідомляли про хід справи, а отже позбавили можливості оскаржити неодноразові постанови про зупинення досудового слідства. За статтею 6 Конвенції заявник також скаржився, що був позбавлений доступу до суду, оскільки національні суди відмовили у задоволенні цивільного позову до КП «Київпастранс» на тій підставі, що кримінальне провадження щодо С. ще тривало. Він також посилався на пункт 2 статті 7 Конвенції, доводячи, що його право на доступ до суду було порушено, та на статтю 13 Конвенції з огляду на відсутність у нього ефективних засобів захисту у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням.
Європейський суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, з огляду на суть скарг заявника вирішив розглядати їх за статтею 3 Конвенції.
Проаналізувавши матеріали справи, Європейський суд дійшов висновку, що органи влади не провели ефективного розслідування жорстокого поводження, якого зазнав заявник, оскільки не забезпечили необхідної швидкості провадження та ефективного доступу заявника до процедури розслідування. Таким чином, було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
Що стосується матеріального аспекту статті 3 Конвенції, Європейський суд встановив, що відповідальність за оскаржувані дії С. можна покласти на державу, оскільки С. напав на заявника при виконанні обов’язків контролера, а не як приватна особа, і поведінка С. не була настільки відокремленою від статусу особи, що вчинила злочин, щоб не тягнути за собою матеріально-правову відповідальність держави. Таким чином, заявник зазнав від С. нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, а відповідальність за дії С. несе держава. Отже, було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
Розглянувши скарги заявника на відсутність у нього ефективних засобів захисту щодо жорстокого поводження, Європейський суд послався на свій висновок про те, що через затримку кримінального провадження щодо С. та усунення заявника від участі в заключних етапах розслідування від заявника не можна було очікувати звернення до С. із позовом про відшкодування шкоди після закінчення кримінального провадження щодо останнього. Таким чином, теоретично доступні заявнику згідно з національним законодавством компенсаторні засоби юридичного захисту на практиці за конкретних обставин цієї справи були неефективними, а тому було порушення статті 13 Конвенції.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО «1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції;
4. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день .здійснення платежу;
(i) 8 000 (вісім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суми будь-яких податків, що можуть нараховуватись;
(ii) 3 684 (три тисячі шістсот вісімдесят чотири) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суми будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ця сума має бути переказана безпосередньо на банківський рахунок юридичної фірми, що представляла заявника;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток {simpleinterest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ СПРАВА «КУЩ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KUSHCH v. UKRAINE)
(Заява № 53865/11)
Стислий виклад рішення від 03 грудня 2015 року
20 липня 2010 року щодо заявника та двох інших осіб було порушено кримінальну справу за підозрою у розтраті коштів місцевого бюджету в особливо великих розмірах у зв’язку з роботами з реконструкції трамвайної лінії. Наступного дня заявника було затримано, а 23 липня 2010 року суддя Голосіївського суду продовжив строк його затримання до десяти діб у зв'язку з тим, що органами досудового слідства не було зібрано достатньо характеризуючих даних про особу підозрюваного та не пред’явлено йому обвинувачення.
29 липня 2010 року заявникові було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, застосування якого під час досудового розслідування та судового розгляду справи неодноразово продовжувалось. Численні клопотання заявника про заміну запобіжного заходу судами було залишено без задоволення, а обраний запобіжний захід - без змін.
Згодом щодо заявника та кількох інших осіб було порушено ще дві кримінальні справи і їх об’єднано в одне провадження з попередньою кримінальною справою.
5 березня 2011 року справу було передано до Подільського районного суду м. Києва (далі - Подільський суд) для розгляду по суті.
Впродовж тривалого часу до затримання, а також під час перебування під вартою заявник страждав на низку захворювань. Після його поміщення до Київського СІЗО у заявника було діагностовано ішемічну хворобу серця, атеросклероз аорти та вінцевих судин, гіпертонічну хворобу II стадії та ін., у зв’язку з чим він неодноразово проходив обстеження та отримував курс лікування як у медчастині СІЗО, так і в закладах охорони здоров’я МОЗ України.
27 жовтня 2011 року Європейський суд з прав людини (далі - Європейський суд) надав Уряду України вказівку відповідно до Правила 39 Регламенту Європейського суду про проведення необхідних обстежень заявника, та невідкладне виконання рекомендацій за результатами таких обстежень. На початку 2012 року стан здоров’я заявника різко погіршився, і його на підставі ухвали Подільського суду було госпіталізовано до Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, де, як стверджував заявник, він увесь час був прикутий наручниками до ліжка.
6 березня 2012 року Подільський суд задовольнив клопотання заявника про звільнення під підписку про невиїзд у зв’язку з погіршенням стану його здоров’я та необхідністю надання спеціалізованого лікування. У матеріалах справи немає інформації щодо подальшого перебігу кримінального провадження щодо заявника.
До Європейського суду заявник скаржився за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на стверджувану відсутність оперативної та належної медичної допомоги під час перебування під вартою та на тримання його в наручниках у лікарні; а також за статтею 5 Конвенції на незаконність тримання його під вартою протягом певних періодів, на відсутність належного судового перегляду цього питання та на відсутність у нього юридично закріпленого права на отримання відшкодування за зазначені порушення.
Розглянувши скарги заявника на ненадання необхідної йому медичної допомоги та лікування, Європейський суд зазначив, що після того, адміністрація СІЗО визнала необхідність обстеження та лікування заявника у закладі охорони здоров’я МОЗ, Подільському суду знадобилось близько місяця, щоб надати дозвіл на його госпіталізацію, через два тижні після цього адміністрація СІЗО визнала існування труднощів з організацією перевезення заявник, а ще через місяць лікарі СІЗО змінили свою думку щодо необхідності госпіталізації заявника. У подальшому необхідне заявникові обстеження відбулося через півтора місяця після того, як його проведення було рекомендовано лікарем, та через двадцять один день після вказівки Уряду Судом про застосування тимчасового заходу за Правилом 39 Регламенту Європейського суду. Загалом Європейський суд дійшов висновку, що невиправдані з боку органів влади затримки у виконанні власних рішень щодо переведення заявника до закладу охорони здоров’я МОЗ, суперечності у висновках лікарів стосовно необхідності його госпіталізації та нездатність діяти відповідно до них разом з наступним погіршенням стану здоров’я заявника є достатніми свідченнями серйозного порушення державою-відповідачем свого обов’язку за статтею З Конвенції. Отже, було порушення вказаного положення.
Стосовно скарг заявника про застосування до нього наручників у лікарні Європейський суд вказав, що вони підтверджуються висновками Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню за результатами його візиту до лікарні у період, коли там перебував заявник. Європейський суд дійшов висновку, що за відсутності чітко визначених безпекових або інших міркувань, які б виправдовували цей обмежувальний та принизливий захід, а також з огляду на крихке здоров’я заявника застосування до нього у лікарні наручників становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. Отже, у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.
Аналізуючи законність тримання заявника під вартою протягом вказаних ним періодів, Європейський суд вказав, що коли 23 липня 2010 року після його затримання заявник постав перед судом, суд не обрав йому запобіжного заходу, а продовжив затримання заявника до десяти діб для того, щоб зібрати незазначену додаткову інформацію про його особу для розгляду питання щодо застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту у його випадку. Суд не навів жодних конкретних відомостей щодо того, що саме необхідно було перевірити, та чому впродовж цього часу заявника необхідно було тримати під вартою. У зв’язку з цим Європейський суд дійшов висновку, що тримання заявника під вартою з 23 до 29 липня 2010 року відбувалося у порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
Схожих висновків Європейський суд дійшов також щодо періоду з 21 до 23 березня 2011 року, коли заявник перебував під вартою без жодного рішення суду, в той час як справу після закінчення досудового розслідування було передано на розгляд до суду. Європейський суд підкреслив, що така практика є повторюваною системною проблемою в Україні, що походить з недоліків законодавства.
У період з 24 березня 2011 року до 06 березня 2012 року заявник перебував під вартою на підставі рішення суду, яким не встановлювався строк тримання під вартою. Відповідно, протягом цього періоду заявник перебував у стані невизначеності щодо підстав його тримання під вартою, а тому було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
У відповідь на скарги заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції Європейський суд зазначив, що тримання його під вартою тривало один рік, сім місяців та чотирнадцять днів. При цьому, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. Крім того, на жодному етапі впродовж періоду, що розглядається, національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. З огляду на це, а також на свою попередню практику у справах проти України, Європейський суд встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
Що стосується скарг заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції, Європейський суд зауважив, що законність тримання заявника під вартою неодноразово розглядалась судами як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду. Проте ці рішення не можуть вважатися такими, що відповідають вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції, оскільки вони просто повторно наводили стандартний набір підстав для тримання заявника під вартою і не розглядали правдоподібності таких підстав за конкретних обставин його становища. Отже, у цій справі було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
Розглянувши скарги заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції, Європейський суд зазначив, що відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (далі — Закон про відшкодування шкоди) право на відшкодування виникає, зокрема, коли незаконність тримання під вартою було встановлено рішенням суду. Таким чином, впродовж усього часу, поки тримання заявника під вартою формально відповідає національному законодавству, він не може вимагати відшкодування на національному рівні у зв’язку з цим. Крім того, Європейський суд підкреслив, що законодавство України також не передбачає будь-якого порядку відшкодування шкоди, завданої позбавленням свободи, яке Страсбурзький Суд визнав таким, що порушує одне з положень статті 5 Конвенції. Отже, Європейський суд зробив висновок, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.
Заявник також подавав скарги за іншими положеннями Конвенції. Розглянувши їх, Європейський суд дійшов висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД одноголосно
«1. Оголошує прийнятними скарги заявника за статтею 3 Конвенції стосовно медичної допомоги, що надавалася йому під час тримання під вартою, та застосування до нього у лікарні наручників, а також його скарги за пунктами 1, 3,4 і 5 статті 5 Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з медичною допомогою, що надавалася заявникові під час тримання під вартою;
3. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із застосуванням до заявника у лікарні наручників;
4. Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції стосовно затримання заявника з
21 до 23 липня 2010 року;
5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 23 до 29 липня 2010 року; з 21 до 23 березня 2011 року та з 24 березня 2011 року до 6 березня 2012 року;
6. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції;
7. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції;
8. Постановляє, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції;
9. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(i) 12 000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись;
(ii) 3 000 (три тисячі) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникові;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simpleinterest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
10.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції».
_03_03.png)
