Рішення Європейського суду з справ людини у справі "Ярошовець та інші проти України"

14 жовтня 2005 року п'ятьох заявників, на той час - працівників міліції, було затримано підрозділом міліції особливого призначення та доправлено до ГУМВС у м. Києві для допиту прокурорами. До закінчення досудового слідства суди трьох інстанцій застосовували до заявників запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Суди обґрунтовували свої рішення здебільшого складністю справи та незавершеністю розслідування, а також тим, що заявники обвинувачувалися у вчиненні тяжких злочинів, що вони можуть ухилитися від слідства та суду, перешкоджати встановленню істини у справі та продовжувати злочинну діяльність. Протягом певного періоду часу у 2007 році заявники без жодного рішення суду продовжували перебувати під вартою в очікуванні розгляду справи судом. Згодом, під час судового розгляду справи, у задоволенні неодноразових клопотань заявників та їхніх захисників про звільнення з-під варти було відмовлено.

28 жовтня 2008 року Деснянський районний суд м. Києва визнав заявників винними та призначив їм покарання у вигляді позбавлення волі на строк п'ять років з позбавленням права обіймати посади у правоохоронних органах та з конфіскацією належного їм майна. Після перегляду вказаного вироку судами апеляційної та касаційної інстанцій районний суд 13 серпня 2010 року постановив новий вирок, яким заявникам загалом було призначено аналогічні строки позбавлення волі. Суд також постановив залишити заявників, за винятком другого заявника, під вартою до набрання вироком законної сили.

14 вересня 2010 року справу вкотре було передано на розгляд апеляційного суду. Заявники, за винятком другого, декілька разів подавали до апеляційного суду клопотання про звільнення їх з-під варти та стверджували, що вони фактично відбули призначені їм строки покарання, проте апеляційний суд відмовляв у задоволенні цих клопотань. 20 вересня 2011 року апеляційний суд скасував вирок від 13 серпня 2010 року та постановив новий вирок, яким заявникам було призначено довші строки позбавлення волі. Крім того, суд постановив взяти під варту другого заявника, якого раніше було звільнено від відбування покарання, а також продовжити тримання решти заявників під вартою.

8 травня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував зазначений вирок у зв'язку з різними процесуальними порушеннями, повернув справу на новий розгляд до апеляційного суду та звільнив заявників з-під варти під підписку про невиїзд. Вкотре розглянувши справу, апеляційний суд скасував більшу частину вироку від 13 серпня 2010 року, визнав заявників винними у жорстокому поводженні, вимаганні та зловживанні владою або службовим становищем та призначив заявникам, окрім другого заявника, покарання у вигляді позбавлення волі на строк чотири з половиною роки. Вирок щодо другого заявника винесено не було, оскільки він до того часу помер. Згідно з твердженнями одного із заявників Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував цей останній вирок апеляційного суду і постановив новий вирок, копію якого, проте, сторонами Європейському суду з прав людини (далі - Європейський суд) надано не було.

Під час провадження на національному рівні перший заявник скаржився, що з 14 до 15 жовтня 2005 року працівник міліції Б. бив його та погрожував йому насильством за відмову відповідати на запитання щодо злочинів, у вчиненні яких він підозрювався. Першого заявника неодноразово оглядали лікарі і фіксували у нього тілесні ушкодження, однак офіційна перевірка його відповідних скарг про жорстоке поводження неодноразово закінчувалась відмовою органів слідства в порушенні кримінальної справи, а суди скасовували відповідні рішення та повертали матеріали перевірки до прокуратури.

Зрештою, районний і апеляційний суди, які розглядали кримінальну справу щодо заявників, також відмовили у задоволенні скарг першого заявника на жорстоке з ним поводження, встановивши, що можливе застосування сили при його затриманні не вплинуло на його позицію у справі, оскільки перший заявник не зізнався у вчиненні злочинів, в яких підозрювався на стадії досудового слідства.

До Європейського суду заявники скаржилися за підпунктом "c" пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на незаконність та тривалість тримання їх під вартою та за пунктом 1 статті 6 Конвенції - на надмірну тривалість провадження. Четверо із заявників також скаржились за статтею 3 Конвенції на неналежні умови тримання їх під вартою та перевезення, неналежне лікування та обмеження побачень з членами сім'ї під час перебування під вартою. Вони також доводили, що у порушення пункту 5 статті 5 Конвенції їм не було забезпечено юридично закріплене право на відшкодування шкоди за порушення їх права на свободу. Перший заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що після затримання він зазнав жорстокого поводження працівників міліції, що йому не надавали їжу та теплий одяг та що він протягом тривалого часу перебував в наручниках. Посилаючись на статтю 3 Конвенції, він також скаржився, що за його скаргами на жорстоке поводження працівників міліції не було проведено ефективного розслідування.

Розглянувши скарги першого заявника за статтею 3 Конвенції, Європейський суд дійшов висновку, що частина його скарг не підтверджена жодними доказами та повинна бути відхилена як явно необґрунтована.

Водночас Європейський суд підкреслив, що твердження заявника про жорстоке поводження підтверджуються медичними документами та його докладним описом подій. Проте органи влади, відхиливши скарги заявника як необґрунтовані, не надали жодного альтернативного пояснення щодо того, як саме заявникові було завдано тілесних ушкоджень. У зв'язку з цим Європейський суд дійшов висновку, що розслідування скарги першого заявника на жорстоке поводження не було ретельним, а тому було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

Що стосується матеріального аспекту статті 3 Конвенції, Європейський суд зазначив, що органи влади, заперечивши версію заявника стосовно перебігу подій, не спростували її обґрунтованими аргументами. За таких обставин та з огляду на обов'язок держави надати правдоподібні пояснення тілесних ушкоджень особи, яка перебуває під контролем міліції, Європейський суд дійшов висновку, що органи влади належним чином не довели, що тілесних ушкоджень першому заявникові було загалом завдано за обставин, що виключають жорстоке поводження під час тримання під вартою в міліції. Відповідно, було порушення вказаного положення Конвенції.

Розглянувши скарги чотирьох заявників на неналежні умови їх перевезення та тримання у транзитних камерах, Європейський суд зазначив, що з огляду на розміри відділень для тримання ув'язнених осіб у спеціальних автомобілях та транзитних камерах, велику кількість здійснених заявниками поїздок, а також час, проведений ними або у спеціальних автомобілях, або у транзитних камерах СІЗО, відповідні скарги заявників викликають серйозне занепокоєння відповідно до статті 3 Конвенції. Крім того, їх не було спростовано Урядом, і вони підтверджувались міжнародними та національними доповідями, які Європейський суд розглядав в інших справах щодо України. З огляду на свою усталену практику у схожих справах, Європейський суд констатував, що умови, в яких перебували заявники, порушували статтю 3 Конвенції.

Щодо скарг заявників на незаконність та тривалість тримання їх під вартою впродовж слідства та суду Європейський суд вказав, що окремо слід розглядати періоди з 14 жовтня 2005 року до 28 жовтня 2008 року в контексті скарг першого, третього, четвертого та п'ятого заявників; а також з 24 грудня 2009 року до 13 серпня 2010 року в контексті скарг всіх заявників. Впродовж вказаних періодів заявники перебували під вартою на підставі рішень, які або посилались на тяжкість обвинувачень та використовували шаблонні формулювання, не розглядаючи при цьому конкретних фактів та альтернативних запобіжних заходів, або взагалі не встановлювали конкретного строку тримання їх під вартою та не наводили підстав для застосування цього запобіжного заходу. Таким чином, Європейський суд констатував порушення пунктів 1 і 3 статті 5 Конвенції з огляду на те, що органи влади не надали достатнього обґрунтування тримання заявників під вартою протягом вказаних періодів.

Європейський суд також окремо встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням вищевказаних чотирьох заявників під вартою з 14 жовтня 2010 року до 20 вересня 2011 року, тобто впродовж апеляційного провадження, тривалість якого перевищувала строк позбавлення заявників волі відповідно до вироку від 13 серпня 2010 року. Так, Європейський суд зазначив, що вказані заявники ймовірно перебували у стані невизначеності щодо тривалості свого ув'язнення під час апеляційного провадження та що загалом згідно з чинним законодавством під час апеляційного провадження засуджений міг перебувати під вартою впродовж необмеженого та невизначеного періоду часу, незалежно від невідбутого строку покарання та його або її конкретної ситуації.

Розглянувши скарги заявників щодо незабезпечення їм юридично закріпленого права на відшкодування шкоди за порушення їх права на свободу, Європейський суд звернувся до своєї попередньої практики у справах щодо України та вказав, що національне законодавство на час подій не забезпечувало відповідного права, а на практиці у заявників не було можливості ініціювати відповідне провадження. Тому Європейський суд констатував порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.

У відповідь на скарги заявників про надмірну тривалість провадження у кримінальній справі щодо них Європейський суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки дійшов висновку, що основною причиною затримок у провадженні були неодноразові повернення справи на новий судовий розгляд у зв'язку з процесуальними порушеннями, відповідальність за які несли суди.

Заявники також скаржились на порушення їх прав за іншими положеннями Конвенції, проте, розглянувши їх, Європейський суд вирішив відхилити їх як явно необґрунтовані відповідно до підпункту "a" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

"1. Вирішує об'єднати заяви;

2. Постановляє, що пані Ворона О. П. має право брати участь у провадженні від імені другого заявника;

3. Оголошує прийнятними такі заяви:

(i) скарги першого заявника за статтею 3 Конвенції на жорстоке з ним поводження працівників міліції та на відсутність ефективного розслідування цієї події;

(ii) скаргу четвертого заявника за статтею 3 Конвенції про неналежну медичну допомогу під час тримання і його під вартою;

(iii) скарги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників за статтею 3 Конвенції про умови, в яких їх перевозили до суду та з нього під час тримання їх під вартою;

(iv) скарги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників за підпунктом "c" пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції на незаконність та тривалість тримання їх під вартою з 14 жовтня 2005 року до 28 жовтня 2008 року;

(v) скарги заявників за підпунктом "c" пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції на незаконність та тривалість тримання їх під вартою з 24 грудня 2009 року до 13 серпня 2010 року;

(vi) скарги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконність та тривалість тривалого тримання їх під вартою після 14 жовтня 2010 року;

(vii) скарги першого, третього, четвертого та п'ятого заявників за пунктом 5 статті 5 Конвенції на відсутність ефективного і юридично закріпленого права на відшкодування шкоди за тримання їх під вартою, яке, за їхніми твердженнями, суперечило пунктам 1 та 3 статті 5 Конвенції;

(viii) скарги заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість кримінального провадження щодо них;

 

а решту скарг у заявах - неприйнятними;

4. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку тим, що перший заявник зазнав жорстокого поводження працівників міліції, та не було проведено ефективного розслідування його скарг у зв'язку з цим;

5. Постановляє, що не було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку зі скаргою четвертого заявника на неналежну медичну допомогу під час тримання його під вартою;

6. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку зі скаргами першого, третього, четвертого та п'ятого заявників на умови, в яких їх перевозили до суду для участі у засіданнях та з нього під час тримання їх під вартою;

7. Постановляє, що було порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв'язку з незаконністю та тривалістю тримання першого, третього, четвертого та п'ятого заявників під вартою з 14 жовтня 2005 року до 28 жовтня 2008 року;

8. Постановляє, що було порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв'язку з незаконністю та тривалістю тримання заявників під вартою з 24 грудня 2009 року до 13 серпня 2010 року;

9. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням першого, третього, четвертого та п'ятого заявників під вартою з 14 жовтня 2010 року до 20 вересня 2011 року;

10. Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням першого, третього, четвертого та п'ятого заявників під вартою з 20 вересня 2011 року до 8 травня 2012 року;

11. Постановляє, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції у зв'язку з тим, що перший, третій, четвертий та п'ятий заявники не мали ефективного і юридично закріпленого права на відшкодування шкоди за тримання їх під вартою всупереч пунктам 1 та 3 статті 5 Конвенції;

12. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тривалістю кримінального провадження щодо заявників;

13. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми відшкодування моральної шкоди, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 20000 (двадцять тисяч) євро - першому заявникові та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватись;

(ii) 10000 (десять тисяч) євро - спадкоємцям другого заявника та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись його спадкоємцям;

(iii) по 15000 (п'ятнадцять тисяч) євро - третьому, четвертому та п'ятому заявникам та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватись;

 

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

14. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.".

____________