Рішення Європейського суду з справ людини у справі "Луценко проти України"

Заявник є колишнім Міністром внутрішніх справ України та лідером опозиційної партії «Народна Самооборона».

2 листопада 2010 року Генеральною прокуратурою України (далі – ГПУ) було порушено кримінальну справу щодо заявника та відібрано у нього підписку про невиїзд.

11 грудня 2010 року ГПУ було порушено іншу кримінальну справу щодо заявника. В подальшому дві кримінальні справи було об’єднано в одне провадження (далі – перша кримінальна справа).

13 грудня 2010 року ГПУ досудове слідство у першій кримінальній справі було закінчено, заявнику пред’явлено обвинувачення та викликано до слідчого для ознайомлення з матеріалами кримінальної справи щодо нього.  

У період з 15 до 23 грудня 2010 року заявник ознайомлювався з матеріалами першої кримінальної справи.  

24 грудня 2010 року ГПУ порушила іншу кримінальну справу щодо заявника (далі – друга кримінальна справа).

25 грудня 2010 року ГПУ було складено подання до Печерського районного суду м. Києва щодо зміни заявнику запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, який йому було обрано у зв’язку з першою кримінальною справою, на взяття під варту. Подання ГПУ обґрунтовувалось: невиконанням процесуальних рішень слідчого; наданням заявником інтерв’ю засобам масової інформації з коментарями стосовно пред’явленого йому обвинувачення та зі стверджуваним розголошенням матеріалів досудового слідства; його небажанням давати показання та визнавати свою вину, а також тим, що він обвинувачувався у вчиненні тяжких злочинів.

26 грудня 2010 року заявника було затримано в рамках другої кримінальної справи. За твердженнями заявника, під час затримання йому не було повідомлено про підстави його затримання та не було вручено копію постанови про порушення кримінальної справи. За твердженнями Уряду, заявник відмовився від підписання протоколу вручення копії вищезазначеного документу.  

27 грудня 2010 року заявника було доставлено до Печерського районного суду м. Києва за двадцять хвилин до початку судового засідання, в якому розглядалось подання ГПУ щодо зміни заявнику запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд на взяття під варту в рамках першої кримінальної справи. За твердженнями заявника, лише в цей момент він та його захисник дізнались, що судове засідання стосується подання ГПУ щодо зміни йому запобіжного заходу, а не підстав його затримання в рамках другої кримінальної справи. У зв’язку з цим заявник та його захисник звернулись з клопотанням про відкладення судового засідання з метою ознайомлення з поданням ГПУ та матеріалами, що його обґрунтовували, в задоволенні якого в подальшому було відмовлено як необґрунтованого. Суд розглянув подання ГПУ та постановив обрати щодо заявника запобіжний захід у вигляді взяття під варту, погодившись з обґрунтуванням, наведеним ГПУ. Суд також відмовив у задоволенні письмового клопотання народних депутатів щодо зміни заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту на їх особисту поруку або грошову заставу.

29 грудня 2010 року першу та другу кримінальні справи було об’єднано в одне провадження.

5 січня 2011 року апеляційний суд м. Києва відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявника на постанову від 27 грудня 2010 року як необґрунтованої та залишив вказану постанову без змін. Суд також відмовив у задоволенні письмового клопотання народних депутатів, підтриманого Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, щодо зміни заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту на їх особисту поруку або грошову заставу. 

У подальшому в рамках досудового слідства строк тримання заявника під вартою продовжувався Печерським районним судом м. Києва та апеляційним судом м. Києва.

23 травня 2011 року Печерський районний суд м. Києва призначив кримінальну справу щодо заявника до судового розгляду та залишив без змін обраний заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без встановлення строків.

 

27 лютого 2012 року заявника було визнано винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотири роки. 16 травня 2012 року апеляційний суд м. Києва залишив вказаний вирок без змін.

На час постановлення рішення Європейським судом з прав людини (далі – Європейський суд) заявник подав касацію і відповідне провадження тривало.

Заявник скаржився до Європейського суду за такими статтями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція): підп. «b» та «с» п. 1 ст. 5 – на незаконність його затримання та тримання під вартою; п. 2 ст. 5 – на те, що його не було негайно проінформовано про підстави його затримання; п. 3 ст. 5 – на те, що рішення про взяття його під варту було необґрунтованим і що йому було призначено покарання за те, що він користувався своїми конституційними правами не свідчити проти себе, вважатися невинуватим, доки вину не буде доведено, та вільно виражати свої погляди; п.п. 1, 2 та підп. «а» та «b» п. 3 ст. 6 – на те, що він та його захисник не були завчасно повідомлені про предмет судового засідання щодо обрання йому запобіжного заходу та що йому не було надано достатньо часу та можливостей для підготовки свого захисту. Заявник також скаржився на те, що йому не було надано всі матеріали кримінальної справи, які використовувались на підкріплення подання про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, і що апеляційний суд не взяв до уваги його доводи на користь звільнення. Європейський суд вирішив розглядати скарги заявника за ст. 6 за відповідними положеннями ст. 5 Конвенції. 

Крім того, заявник скаржився до Європейського суду на те, що судове провадження щодо нього та його затримання були використані державними органами для усунення його від політичного життя та участі в майбутніх парламентських виборах. Європейський суд вирішив розглядати цю скаргу за статтею 18 Конвенції.

Порушення п. 1 ст. 5 Конвенції було констатовано Європейським судом у зв’язку з тим, що мета затримання заявника не відповідала цілям, передбачених цим положенням ст. 5 Конвенції, з огляду на те, що:

-         метою затримання заявника було не допровадження його до компетентного судового органу в рамках тієї ж кримінальної справи, а забезпечення його присутності під час розгляду подання про зміну запобіжного заходу на взяття під варту в іншому кримінальному провадженні;

-         затримання заявника не було «необхідним для запобігання вчиненню правопорушення чи втечі після його вчинення», оскільки державні органи не пояснили, як саме заявник, якого обвинувачували у зловживанні службовим становищем, міг продовжувати цей вид діяльності майже через рік після того, як він був звільнений з посади Міністра внутрішніх справ України. Що стосується ризику втечі, то заявник був під підпискою про невиїзд, яку він надав тому ж самому слідчому, який затримав його та який начебто не мав жодних скарг щодо дотримання заявником вказаної підписки.

Крім того, порушення п. 1 ст. 5 Конвенції було констатовано у зв’язку з тим, що рішення національного суду про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не містило належних підстав для цього, а постанова про продовження тримання його під вартою не містила визначеного строку такого тримання.

Порушення п. 2 ст. 5 Конвенції було констатовано у зв’язку з тим, що державні органи не дотримались свого обов’язку повідомляти будь-яку затриману особу про підстави її затримання, оскільки заявник дізнався про подання прокурора від 25 грудня 2010 року щодо обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту під час судового засідання, яке відбулось 27 грудня 2010 року, тобто більше ніж через двадцять годин після його затримання 26 грудня 2010 року.    

Порушення п. 3 ст. 5 Конвенції було констатовано у зв’язку з тим, що державні органи не забезпечили заявнику автоматичний судовий контроль за його триманням під вартою, оскільки 27 грудня 2010 року суд, незважаючи на скарги заявника щодо незаконності затримання, не розглянув питання законності взяття його під варту.

Крім того, порушення п. 3 ст. 5 Конвенції було констатовано у зв’язку з тим, що судове провадження щодо зміни обраного заявнику запобіжного заходу не відповідало вимогам цього положення ст. 5 Конвенції, оскільки заявник та його захисник не були заздалегідь повідомлені про предмет судового засідання, суд першої інстанції в своєму рішенні про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не розглядав належним чином необхідність позбавлення заявника свободи та можливість застосування альтернативних взяттю під варту запобіжних заходів, а також оскільки заявнику було без жодного обґрунтування відмовлено у задоволенні його клопотання про надання достатнього часу для ознайомлення з матеріалами, які були пред’явлені органами прокуратури, та для підготовки свого захисту. 

Порушення п. 4 ст. 5 Конвенції було констатовано у зв’язку з тим, що заявника не було забезпечено належним судовим переглядом законності взяття його під варту, оскільки апеляційний суд не надав належного обґрунтування відхиленню скарг заявника щодо обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та відповіді на клопотання, підписане народними депутатами та підтримане Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, щодо зміни заявнику запобіжного заходу.

Порушення ст. 18 у поєднанні з статтею 5 Конвенції було констатовано у зв’язку з тим, що обмеження свободи заявника, дозволене за підп. «с» п. 1 ст. 5 Конвенції, застосовувалось не лише з метою допровадження його до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні ним правопорушення. Європейський суд дійшов висновку, що питання зміни заявнику запобіжного заходу було ініційовано у зв’язку з публічним висловленням заявником незгоди з пред’явленими йому обвинуваченнями, на що він мав право.

«1.  Долучає до суті справи заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту та відхиляє його після розгляду по суті.

 

2.  Оголошує заяву прийнятною.

 

3.  Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенціїу зв’язку з затриманням заявника.

 

4. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенціїу зв’язку з подальшим триманням заявника під вартою.

 

5.  Постановляє, що було порушення пункту 2 статті 5 Конвенції.

 

6.  Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенціїщодо права заявника «негайно постати перед суддею» після його затримання.

 

7.  Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенціїщодо тримання заявника під вартою.

 

8.  Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

 

9.  Постановляє, що було порушення статті 18 у поєднанні з статтею 5 Конвенції.

 

10.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 15 000 (п'ятнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;

 (b)  зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.»